Бачив я сьогодні сон дивочний: Ніби я світився аж у небі, Та прожитку самовільна зводня Кинула мені маркітний жереб. Миттю обернувсь на ягуара І жахтів ненаситимо, довго. В серці – пломінь грізного пожару, А у м”язах – безуму судоми. Брів у повечір”ї голим полем, Никав, підкрадався до селитьби, Я жадав поживи – кості, крові... І шукав талан, пекучу гибель. Але раптом стрів я на узліссі Ефемерний начерк лику діви. В пам”яті – леліючі підвіски, Плавні рухи, погляди царівни. „Привид Щастя, Біла Наречена”... Думав я - розбурханий, тремтячий. А вона сказала „Ляж!” Не щезла – Споглядала і жаденно, й плачно. Я знімів, віддавши на поталу Душу й тіло - палахка офіра. Пси мене порвали, як шакала,- Ті, котрих наслала млосна діва. А сама фланірувала лісом Неземною тихою ходою. Місяць осріблив її підвіски, Перли гомоніли із звіздою. 2010 ----------------------------------------------------- ЯГУАР Странный сон увидел я сегодня: Снилось мне, что я сверкал на небе, Но что жизнь, чудовищная сводня, Выкинула мне недобрый жребий. Превращен внезапно в ягуара, Я сгорал от бешеных желаний, В сердце - пламя грозного пожара, В мускулах - безумье содроганий. И к людскому крался я жилищу По пустому сумрачному полю Добывать полуночную пищу, Богом мне назначенную долю. Но нежданно в темном перелеске Я увидел нежный образ девы И запомнил яркие подвески, Поступь лани, взоры королевы. "Призрак Счастья, Белая Невеста"... Думал я, дрожащий и смущенный, А она промолвила: "Ни с места!" И смотрела тихо и влюбленно. Я молчал, ее покорный кличу, Я лежал, ее окован знаком, И достался, как шакал, в добычу Набежавшим яростным собакам. А она прошла за перелеском Тихими и легкими шагами, Лунный луч кружился по подвескам, Звезды говорили с жемчугами. Июль 1907, Париж
|