*   *   *
Відхлинуло... І все пішло на дно…
Так глибоко, куди не кане промінь.
І – ніч – на дно, туди – де хо-ло-дно,
Де вже осів, мов камінь, кожен спомин.

Позаду вже і туга, і туга
Мотузка слова, що в’язала крила,
І вже коханий коней розпряга,
Довіривши мені вудила.

Летять гніді, у яблуках, і без,
Летять думки про яблуні у травні.
І я тепер звучу на фа дієз
На сни вчорашні, до безсмертя давні.

Відхлинуло, - і злива, і гроза,
І вітер вщух, нікого не згадавши…
А ти мені…
А ти мені казав,
Що все у нас - однині
І - назавше…
      13.04.10.