* * * Відхлинуло... І все пішло на дно… Так глибоко, куди не кане промінь. І – ніч – на дно, туди – де хо-ло-дно, Де вже осів, мов камінь, кожен спомин. Позаду вже і туга, і туга Мотузка слова, що в’язала крила, І вже коханий коней розпряга, Довіривши мені вудила. Летять гніді, у яблуках, і без, Летять думки про яблуні у травні. І я тепер звучу на фа дієз На сни вчорашні, до безсмертя давні. Відхлинуло, - і злива, і гроза, І вітер вщух, нікого не згадавши… А ти мені… А ти мені казав, Що все у нас - однині І - назавше… 13.04.10.
|