О, порожнечо, як знайти від тебе нішу?
Пручаюсь я, а ти стискаєш все сильніше...
Цивілізація з’їда свої устої
І все чимдалі заростає пустотою.
А час неквапливо пливе в простих потребах,
Не відбувається нове ніщо під небом,
Те, що шукаєш, не знайти у цьому світі...
Тут — павутиння на стежках в незримі сіті.

Тобі, останньому з великого улову,
Тобі я спробую залишити два слова,
Тобі, колись через роки, віки і пори,
Тобі, хто, вірю, ще народиться не скоро…
Ця думка, скільки не молись, мій свердлить череп,
А ти, ти витягнеш колись страшний цей жереб...
Вузенька стежка на Парнас, немає вужче,
Щоб пережити разом нас, усіх живучих.

Здогадка «проти» ти чи «за» дійде не зразу,
Та цілий світ, як хтось казав, (недбала фраза,
Що вже набила, далебі, усім оскому)
Належатиме лиш тобі і більш нікому...
І ти всі порухи сліпі тоді облишиш,
І зойк самотності навпіл проріже тишу,
Підеш один під голубим, пустельним небом,
Де все для когось ти робив, а не для себе...

Істото немічна, в якій надія тліє,
Вселенський кат тебе також не пожаліє
І ти відчуєш, як відчув хіба лиш я ще,
Що відчував в останню мить останній ящір…
Але якщо ти все ж придивишся хоч трохи
В мій слід слабкий на краплі віку та епохи,
В свій час і ти знайдеш підказку, мов маяк:
Між слів нечуваних ЗГАДАЙ СВОЄ ІМ’Я....