Бачив я колись океан із мрій, що не для очей... Під неквапний плин первозданних хвиль там туман тече. Кожна мрія там є одна з краплин, є лише відміткою, Кожному — своя, але марю я росяною квіткою... Може, це колись мине, бо куди я тільки не відсилав листи — Все даремно — не знайти, та про квітку росяну може знаєш ти?.. Може зникне пелена, може квітка росяна — це якась мана, Не побачиш з кондачка, не потримаєш в руках, а вона... ТАКА!.. Бачив я колись: росяні квітки не ростуть в садах, А ростуть з ридань, коли страх і біль розсувають дах, Переходить страх в непотрібний прах, ну а прах — в утиль, І тоді на мить в океані мрій наступає штиль... Що є воля — знаєш сам, і плювали небеса — проти ти чи за, Але марно не хвались, хоч за зайчика колись ти сказав: «Банзай!»... Знай, життя не тут, а там, і подякуй всім катам за прозрінь фонтан, Знай, що істина проста і її докаже птах десь в очеретах... Квітку росяну десь, колись і я ніс комусь з людей, О, прекрасна мить, коли квітка ця вироста з грудей... Спалах, щем і... все... Слабко чую, як десь сурмить труба... Квітонько моя... Перше із бажань... Я молю: пробач... Ти, що знаєш квіти ті, ти мені про них в листі розкажи скоріш, Та пелюсток не чіпай, пропадеш, немов Чапай, втонеш ні за гріш... Не заходь за самий край, з василісками не грай — це тобі не рай... Пам’ятай завжди про грань, але серце не порань, приз на двох — тарань- ка... |