Десь на зламі віків чи згині
Безліч іграшок є із замші,
І маленька росте богиня,
А ім’я у богині — Зайчик.

Зайчик мружить від щастя очі
І стискає в малих долонях
Серед іграшок найдорожчу —
Це старенький потертий слоник.

А сім’я — хоч пиши романи,
Хочеш — кашу готуй перлову,
Ми не скажемо, хто є мама,
Доця — Зайчик, а тато — клоун.

Доню, чуєш, дзвенить у вусі —
Прислухайся до слів матусі,
Але правда таки — у тата,
Що, Зайчатко, тобі сказати?..

Йди туди, де маленькі дверці,
Де тумани, що аж морозить,
Дослухайся до свого серця,
Ще тобі я дарую сльози...

Відділяй головне від решти,
Клоун каже (а клоун знає) —
І зі слоником так дійдеш ти
До дев’ятого кола раю.

Їдеш в клоунів ти оселю,
Там, де сміх і пісень горлають,
Тільки зовні вони веселі,
Але душі у них волають...

Забуттям вони гоять рани,
Хоч вважають його любов’ю,
Океан забуття безкрайній,
А слова там залиті кров’ю...

Це страшний океан, без жартів,
Щиро й чесно сказати мушу,
І нікому не слід бажати —
Океан забирає душі...

В цей не лізь океан нізащо,
Мій серйозний маленький Зайчику,
Клоун бачив — хай Бог боронить...
Хай у нього залазить слоник...

Слоник, хоч він і ликом шитий,
Десь на дні у маленькій мушлі
Хай знайде там малу пушинку —
Тата-клоуна грішну душу.

Слоник міцно візьме, мов робот,
Дещо — в руки, а дещо — в хобот,
Впреться ніжками й без обману
Вирве душу із океану...

Підніми її, що б не стало,
І неси, куди хочеш, далі,
Чи в глибини, чи на вершини,
Неприкаяну із пушинок.

Ця пушинка — твоя й для тебе,
Бо коли потемніло небо,
То твій тато (цього не стерти)
Був готовий за тебе вмерти...

Хоч у клоуна все — не криця,
Та за тебе, Зайчатко-Слово,
Тільки бачили мама й киця,
Страшно як помирає клоун...

А коли Бог відкриє дверці
Й ти ПОБАЧИШ (влови це слово),
Що у тебе живе під серцем
Океан... Океан Любові...

Зачерпни океан Любові,
Як розкриється квітка з гаю,
Щоб омити слова від крові,
Порятуй їх, тебе благаю...

І, як птахи летять у вирій,
Покидаючи доли й ріки,
Сльози клоуна просто вилий
В океан забуття навіки.

Вилий біль і сумні неврози,
Що клубочаться там, в тумані, —
Хай зіллються Любов і сльози
В таємниці трьох океанів.

Тут не варто тобі гадати,
Ти не бійся Любов віддати,
Ти Любов віддаєш для інших —
А її прибува все більше.

Ще відкрию секрет вчорашній,
Тільки ти не кажи нікому,
Знай — це страшно, це дуже страшно,
Як насправді вмирає клоун...

Йди ж бо, Зайчику — тихе щастя,
І не думай, що буде потім,
Всім приходить пора прощатись,
Он видніє уже твій потяг...

Як зачуєш ти поклик зичний,
То туди не скачи з розгону,
Бо твій потяг не зовсім звичний
І у ньому — думки-вагони.

Знай, для тебе — і квіти, й зорі,
Знай, Зайчатко, ти — Мона Ліза,
А думки, хоч вони й прозорі,
Та насправді вони — з заліза.

А знайдеш запитань поклажу,
Розглядай їх окремо кожне —
І твій слоник тобі підкаже
Все, що можна і що — не можна.

«Йди й Любов віддавай ні за що!..» —
Клоун мовчки кричить з перону...
«Будь хороброю, ніби Зайчик,
Й непомітною, ніби Слоник...»