Іще одне прощання не навіки –
прощань навіки в смертних не буває,
та навіть сонце в зиму вистигає,
а стиглий плід торкається землі…
Вік – це єдине, що не має ліку,
бо перед Вічним ми завжди малі.

Ще сіпаються в спомині повіки,
продовжуючи розкадровку раю,
а губи іншу назву підбирають,
а пальці крихти котять на столі…
Іще одне прощання не навіки –
де тільки біль, та вже слова не злі.

   Ростуть досяжні ще учора піки –
імлисті хмари контури ховають,
та очі іншу стежку обирають –
униз, де осінь гріється в золі…
Іще одне прощання не навіки,
іще одна самотність
               у ріллі...