Іще одне прощання не навіки – прощань навіки в смертних не буває, та навіть сонце в зиму вистигає, а стиглий плід торкається землі… Вік – це єдине, що не має ліку, бо перед Вічним ми завжди малі. Ще сіпаються в спомині повіки, продовжуючи розкадровку раю, а губи іншу назву підбирають, а пальці крихти котять на столі… Іще одне прощання не навіки – де тільки біль, та вже слова не злі. Ростуть досяжні ще учора піки – імлисті хмари контури ховають, та очі іншу стежку обирають – униз, де осінь гріється в золі… Іще одне прощання не навіки, іще одна самотність у ріллі...
|