Просто так говорилось,
небрежно, но всё же казалось:
Это будто бы Львов,
что вчера ещё Киевом был.
Не язык - мерный гул,
подсознательно так услыхалось -
Только где - в кабаке, по дороге?
Не знаю. Забыл.
Ничего я не знаю.
Стихают неясные звуки,
И вода словно эхо течёт,
да напиться нельзя.
Оглянись и подай
онемевшие, стылые руки,
Я тебе помолчу,
я уже удаляюсь, скользя.
Схороню всё, что есть
и могилку с землёю сравняю,
Ни креста не поставлю,
ни камня, ни даже кола.
Пусть не спросит никто,
когда саблею землю копаю,
Как мила ты была,
как была ты мила, как была...


* * * Павло ГІРНИК

Говорилось аби
і не дбалось, але надавалось.
Наче йшов коло
Львова, що вчора ще Києвом був.
І не мова — а так,
підсвідомо наслуханий галас —
Але де — у корчмі, у дорозі?
Не знаю. Забув.
Бо нічого не знаю.
Пісок вже мовчить коло скроні,
І вода як відлуння тече,
а напитись нема.
Озирнись і подай мені
руки терпкі і холодні,
Я тобі помовчу,
мене більше ніщо не трима.
Я усе поховаю
ще й землю тоді зарівняю,
Ні хреста не поставлю,
ні каменя, ні патичка.
Хай ніхто не питає,
як шаблею землю копаю,
І яка ти була, і яка ти,
яка ти, яка…