Весенний вечер. Ласковый, туманный. Неон проспектов - небо отдалил… -Я так тебя любила, мой желанный. -Прости меня – я так тебя любил. И серебром озер блестит округа, приглушен тихий шепот шелка луж… -Ты мне всю жизнь, как будто бы, супруга. -Ты, тоже, мне всю жизнь, как будто муж. -А, помнишь?.. – Как же, как же, вспоминаю… -Ты не забыл?.. – Нет, не забыл, о нет! Как будто бы, былое возвращаю… -А, правда, это – ты? И не во сне?.. -А встречу первую?.. – Все до единой… -Я только первую. Как будто, мне не выпало так долго быть любимой. Ведь ложь, что всё – кругами по воде… -Ты плачешь, милая… - Просохнут слёзы. Стезя одна – одна на четверых… Но, лишь бы – вместе. Праведные звёзды укажут путь для наших ног босых… * * * В. Стус Весняний вечір. Молоді тумани. Неон проспектів. Туга ліхтарів. — Я так тебе любила, мій коханий. — Прости мене — я так тебе любив. І срібляться озерами долини шовковий шепт пригашених калюж. — Мені ти все життя, немов дружина. — Мені ти все життя, неначе муж. — А пам’ятаєш? — Добре пам’ятаю. — А не забув? — Ні, не забув, о ні! — Здається, ніби в молодість вертаю. — Це справді — ти? Це справді — ти? Не в сні? — А першу зустріч? — Першу і останню. — А я лиш першу. Ніби й не було минулих років нашому коханню. Не вір, що за водою все спливло. — Не треба, люба. — Знаю, що не треба. І душ четвірко б’ється на ножах. О, єдиніться! Безоглядне небо вам спільний шлях покаже — по зірках. |