Весенний вечер. Ласковый, туманный.
Неон проспектов - небо отдалил…
-Я так тебя любила, мой желанный.
-Прости меня – я так тебя любил.
И серебром озер блестит округа,
приглушен тихий шепот шелка луж…
-Ты мне всю жизнь, как будто бы, супруга.
-Ты, тоже, мне всю жизнь, как будто муж.
-А, помнишь?.. – Как же, как же, вспоминаю…
-Ты не забыл?.. – Нет, не забыл, о нет!
Как будто бы, былое возвращаю…
-А, правда, это – ты? И не во сне?..
-А встречу первую?.. – Все до единой…
-Я только первую. Как будто, мне
не выпало так долго быть любимой.
Ведь ложь, что всё – кругами по воде…
-Ты плачешь, милая… - Просохнут слёзы.
Стезя одна – одна на четверых…
Но, лишь бы – вместе. Праведные звёзды
укажут путь для наших ног босых…


* * * В. Стус

Весняний вечір. Молоді тумани.
Неон проспектів. Туга ліхтарів.
— Я так тебе любила, мій коханий.
— Прости мене — я так тебе любив.
І срібляться озерами долини
шовковий шепт пригашених калюж.
— Мені ти все життя, немов дружина.
— Мені ти все життя, неначе муж.
— А пам’ятаєш? — Добре пам’ятаю.
— А не забув? — Ні, не забув, о ні!
— Здається, ніби в молодість вертаю.
— Це справді — ти? Це справді — ти? Не в сні?
— А першу зустріч? — Першу і останню.
— А я лиш першу. Ніби й не було
минулих років нашому коханню.
Не вір, що за водою все спливло.
— Не треба, люба. — Знаю, що не треба.
І душ четвірко б’ється на ножах.
О, єдиніться! Безоглядне небо
вам спільний шлях покаже — по зірках.