Не пожил, не добыл и не стал,

не случился собою.

Написал и запнулся. Заплакал,

но всё ж написал,

Как в безвестность свою упадал

головою хмельною.

Как свой нож я убрал, а коня и поил и купал

Босиком, в поводу - целовал

в глаза и копыта,

Говоря – нет чудесней коня,

это я, или ты,

Просыпался и знал,

что могила ещё не отрыта

И что нет ничего, ни конца,

ни могильной плиты.

И не будет уже. Боже мой,

за плечами две крыши

Да курят пепелища миров

и о чем умолять,

Коль нет разницы - ниже оно

иль оно тебе выше,

Если всё же молчишь, но идёшь,

не умея стоять.


* * * Павло ГІРНИК

Не пожив, не відбув, не відбувся,

не стався собою.

Написав і затявся. Заплакав,

але написав,

Так, як падав у безвість хмільною

усім головою,

Як ножа поховав, а тоді ще й коня напував.

І не охляп, а босо, цілуючи

очі й копита,

Промовляючи — коню мій, коню,

це ти або я —

Прокидався і знав, що не вбити

і не зупинити,

Що ніколи, ніде і нічого

нема й не спиня.

І не станеться.

Боже, навіщо оті гнойовища,

Два дахи над плечима

і вкотре схололі світи,

Як однаково — нижче воно

чи воно тобі вище,

Як нарешті мовчиш, але йдеш,

бо не вмієш не йти.