Не пожил, не добыл и не стал, не случился собою. Написал и запнулся. Заплакал, но всё ж написал, Как в безвестность свою упадал головою хмельною. Как свой нож я убрал, а коня и поил и купал Босиком, в поводу - целовал в глаза и копыта, Говоря – нет чудесней коня, это я, или ты, Просыпался и знал, что могила ещё не отрыта И что нет ничего, ни конца, ни могильной плиты. И не будет уже. Боже мой, за плечами две крыши Да курят пепелища миров и о чем умолять, Коль нет разницы - ниже оно иль оно тебе выше, Если всё же молчишь, но идёшь, не умея стоять. * * * Павло ГІРНИК Не пожив, не відбув, не відбувся, не стався собою. Написав і затявся. Заплакав, але написав, Так, як падав у безвість хмільною усім головою, Як ножа поховав, а тоді ще й коня напував. І не охляп, а босо, цілуючи очі й копита, Промовляючи — коню мій, коню, це ти або я — Прокидався і знав, що не вбити і не зупинити, Що ніколи, ніде і нічого нема й не спиня. І не станеться. Боже, навіщо оті гнойовища, Два дахи над плечима і вкотре схололі світи, Як однаково — нижче воно чи воно тобі вище, Як нарешті мовчиш, але йдеш, бо не вмієш не йти.
|