1

В моїх очах – чар хутірських жінок.
Вони очіпком прикривали коси.
Я вмію обмолочувать зерно,
На паляницю класти дрібку солі,
Я вмію дитинча своє люлять
І прагненням величного яритись,
Я вмію мужа із морів чекать
І ластівкою - в чорну громовицю...
Я вмію жати – місяця серпом -
І в сніп в'язати жовто-сині мари.

В перстах нуртує досвід всіх жінок...
Я - удовиць онука: Насті, Марфи.


2

В моїх очах – притуга матерів
Вона сльозою струменить на губи.
Поміж полтавських лип і яворів
Плекаю сина.
                     Обминай же, згубо!

Невже юнак знеславить душу й рід,
Якщо не піде під штики й знамена?
Я - за супокій нив, лісів, морів.
Я - проти війн:
                     загарбницьких,
                                           "священних".

У кожного - своя стезя, свій бог.
Всевишній, наклади на війни вето!
Молюсь, творю на рубежі епох...
Не вищезають танки й кулемети.

В моїх очах - напуття матерів,
Що рани гоять, осявають хату.
Слова палахкотять на дугах брів,
Спікають успадковані дукати...