Склепіння неба.
                        Сонце.
                                     Ти – в моїх очах...
Вже не літаю до садів Семіраміди.
В пустелі мертвій, де пісок давно прочах,
Лежу я – каменем.
                               Тримаю піраміду.

Із позолоти колісниці бога Ра,
Із білих пер, що линуть на свічу,
Дні зводять піраміду. Я сама плачу
Поденно – болем. Плата ця стара.

Немає у Печаль мою нових доріг.
Сон–бородань гостинчик-путь знайшов.
Із фоліанту розміром з горіх
Читає про політ без настанов:
„Спинається липневе Сонце на гаї...
Стинає меч проміння квітку Ночі...
Ось літеплом нам бризкає ув очі...
І гріє - синь твоїх і чай моїх.
І окриляє  - щоб у сад летіли.
Жасмином пахне хмара, тане тіло...
Ти забуваєш дім із очерету.
Я не відваджу від п"янкого лету.

...Надвечір огорта небесний сад.
Шепочеш:"Пам"ятай ці кольори…".                      
А з-за іржавої, мов клітка днів, гори
Повзе невідворотно тінь хреста…
Ти затуляєш... Ра – у колісниці!".

Нестерпний біль...
                          Пісок в очах.
                                            Пустеля…

Підхмарна піраміда.
                           Знов не спиться.

„У небо - зас-с-сь…” – сичить змія зі стелі.