Опріч людей собі ходила...

                                                                  Зі словника Б. Грінченка


1

Наготу вже прикрили... Порвали із мушель намиста.
Прокричали -  про себе - жадання юрми.
Не говоримо з чадом про вчора прозоро, барвисто.
Пливемо від причалів дитячих оман та грищ…

Оминаєм джерела. Заросли стежечки до криниці.
Лиш подеколи лине в тривожний півсон
Цівок тенькання - срібно- молочне -
                                                   об стінки дійниці.
І прокинутись лячно: а раптом – лиш дощ…


2

Я боюся ілюзій. Я отрій зірчастий спивала,
Коли з Вітром ладнала хитляве гніздо поміж хмар.
Уклонилася б низько - прилюдно - тому лиш мольфару,
Що стежу, мов клубок без остюччя, - рівненьку простяг.

Бути - віршів чекати, палити галуззя і листя.
Бути - опріч юрми (і подеколи з нею... ) іти.
Я продовжую бути.
                            Обвиваю веселкою стилос,
Відмахнувшись від ста бутафорських запилених крил.


3

Хлюст лякає мене
                         божевіллям,
                                        безхліб’ям,
                                                        безслав’ям…
Безоглядна довірливість – ключ до іржавих сердець.
Безхребетність бліда грає в піжмурки з ницим нахабством.
Розставляють капкани безліч партій модерних і сект…

Путь прослався увись – у індиговий посвіт пульсарів.
У рокований час запалаю… Без чаду згорю…
Мої очі так схожі на зерня терпкого мигдалю.
Може, ним серед степу колись проросту?... Не зорю
Залишу, не скарби – а тайнопис діянь, пересвідчень…
Його Час підправляв, за присмаку - червоний сарказм.

Я – окремо від світу, бо лиш в цьому вбачаю спасіння
Від облудливих суддів і криводушних присяг.