На молодик наснився Колізей,
Не півруїна, той – монументальний.
Юрма ревла! До жертв  підходив  лев…
Жона ридала… Муж підняв розп’яття…
Скорочувалась відстань, та за метр
Хижак ошкірився і... зупинився.
Орли летіли… Може, їхній клект –
Це все, що міг послати парі Вишній?
Він мав їх захистити - християн,
За щиру віру провести крізь вилом.
Бог міг наслати хвищу чи оркан.
Послав орлів – і лев укляк на хвилю.

Раб, вдягнений Хароном, ніс клевець…
Чи звіра розлютили чорні шати,
Чи молот у руці? Звар’ятів лев
І кинувся на нього - пелехатий...
Не врятувала зброя - раб сконав…
Мав "милосердно" добивати жертви.
Ганебну роль невільник мовчки грав,
Впивалися залассям фарисеї...

Кістки раба зубища-жорна труть…
Вирує люд: не виконав лев примхи,
А раб за мить позбувся вічних пут.
Млу ночі крають ненаситців крики:
„Убити християн! Вони живі!..
На них катма у лева апетиту?!
Боги жадають жертв... Офір!.. Офір!!!”-
Підштовхують раби
                          худу левицю…
Вона стара. Її знав Телемах.
У неї відбирали левеняток.
Їй невідомо, хто малечу крав,
Виконуючи волю імператора.

Мов одомашнений заброда – перський кіт,
Левиця облизала жінці руку…
Напружилися м’язи лучників…
І міріади
           стріл
                  у пельки
                               вгрузли…

Облишив кості білувати лев.
З Порта Сана Віваріа* я вийшла.
І мій повійкою обвитий хрест
Прийняв пісок,
                      черлений від кровиці…

Забути б той маркітний сон мерщій!
Консервувала до світання вишні,
У шкіру в’ївся їх кривавий сік –
Намарилось жахіття.
                               Боже... Вишній...



* -  Ворота життя, з яких виходили на арену гладіатори.