Не жаль мне, не жаль мне растоптанной царской короны,
                                                 Но жаль мне, но жаль мне разрушенных белых церквей!..
                                                                                                     
                                                                                                    Николай Рубцов

Дожили до весни.
А вперед не пішли.
Наче серце, спинились.
Постромляли ножі
В дерев’яні столи.
Матом ворога крили.

І за пляшку хапалися, й за матню,
Коли б варто – за зброю.
Посиділи, погрілися біля вогню,
Дім спаливши, як Трою.

У вольєрах рахуємо очі вовків,
Що вишневі – як... вишні.
Ми такі ж, ми такі ж, ми такі ж, ми такі ж...
І, здається, такий же Всевишній...

Спільну душу пригадують наші тіла,
Наче Сонце – шипшини...

Дожили до вини...
Отакі-то діла
В не такій батьківщині.