Не жаль мне, не жаль мне растоптанной царской короны, Но жаль мне, но жаль мне разрушенных белых церквей!.. Николай Рубцов Дожили до весни. А вперед не пішли. Наче серце, спинились. Постромляли ножі В дерев’яні столи. Матом ворога крили. І за пляшку хапалися, й за матню, Коли б варто – за зброю. Посиділи, погрілися біля вогню, Дім спаливши, як Трою. У вольєрах рахуємо очі вовків, Що вишневі – як... вишні. Ми такі ж, ми такі ж, ми такі ж, ми такі ж... І, здається, такий же Всевишній... Спільну душу пригадують наші тіла, Наче Сонце – шипшини... Дожили до вини... Отакі-то діла В не такій батьківщині.
|