(ризиняниковий блюз)

Ну шо блін за на... Ні туди, ні сюди,
Ця шльондра-зима у помадо-болоті,
А треба ж про... вітритись. Сушить у роті,
І ліки – п`ять крапель “простої води”.

Аптеку тримає Горпина-кума,
Живе недалеко – дванадцята хата.
Зайду – проспіваю “Акунаматата!”,
Хай краще “матата”, аніж Колима.

То відступ ліричний. Вдягаю штани
І гумові чоботи “Made in Європа”, -
Позичив торік у районному SHOPі,
Хоч колір – не дуже... (“рай для сарани”).

Фуфайка від “Gucci” a-la “партизан”,
У руки беру однострунну гітару –
Нашкрябано цвяхом “Любитиму Лару...”
Закреслено. “Мотря – найкращий “Нарзан”.

Підперши дверцята дубовим кілком,
Іду до аптеки і бренькаю тихо:
“Зустрів чорнобриву я серцю на лихо,
Яка обіцяла відразу кільком... ”

Нарешті. По сходах. У двері – “Тук! Тук!”
Облизую губи, немов від варення.
Аж раптом -  “Паскуди! Вони вбили Кенні..!”,
У сльози - кума, я – гітару із рук...

Цих бабських істерик не люблю давно,
І хто цей мужик? Не тутешній, то точно!
Не буде тут ліків, немов хто наврочив.
Халепна халепа, неначе в кіно.

Піду я до кума. До кума-Панька,
На двох ми швиденько придумаєм свято.
На двох – не на трьох, треба геть небагато –
П`ять крапель і вистачить півогірка.

В болоті – по вуха, гітара – також,
Наспівую вголос “Невизнаний геній...”
Аж раптом “Потвори! Вони вбили Кенні..!” –
Це воплі Панькові... І  думай, шо хош.

Не буде тут свята. От довбаний мрець,
Хоча про мерців і не можна погано.
Вертаюсь додому - тверезий , не п`яний,
Вже в роті не сушить. Хворобі – кінець.

Вмикаю ТБ. О! Кругом Президент:
“В країні – жалоба й салюти воєнні.
Життя обірвалось товариша Кенні, -
Пройшовся по міні і тільце – ущент...”

Втрачаю дар мови. Гітара мовчить.
Ну шо за мінори такі офігенні.
Послухай! Безжально уб`ю тебе, Кенні,
Нехай десь побачу, хоча би на мить...