Той пагорб ковилою переріс –
Дивись: правічний мурашиний ліс,
Трава зім’ята випростала плечі.
Вона забула: чи було, чи ні?
Лице тіняве, золоті вогні,
Любов, ущерть із речень або зречень…

Трава забула, бо вона – росте,
І мудрій їй однаково про те,
Що час - тече. Життя перетікання –
Лише оце важливо для трави:
По венах стебел – знизу догори –
Жага води, чи тиші, чи кохання…

Бо кров і плоть – вода і ковила,
Ти не питав, а я відповіла:
Це плин і плинність, плетениця долі…
Полин-прилинь...пісок і спориші,
Як пальці рук, як порухи душі –
Сплітаються – і тихшають поволі.