Той пагорб ковилою переріс – Дивись: правічний мурашиний ліс, Трава зім’ята випростала плечі. Вона забула: чи було, чи ні? Лице тіняве, золоті вогні, Любов, ущерть із речень або зречень… Трава забула, бо вона – росте, І мудрій їй однаково про те, Що час - тече. Життя перетікання – Лише оце важливо для трави: По венах стебел – знизу догори – Жага води, чи тиші, чи кохання… Бо кров і плоть – вода і ковила, Ти не питав, а я відповіла: Це плин і плинність, плетениця долі… Полин-прилинь...пісок і спориші, Як пальці рук, як порухи душі – Сплітаються – і тихшають поволі.
|