Знаєш, коли в цьому будинку вночі зарубцюються двері, Коли він стане схожим на стовбур (а мо, на стовп), коли заікнеться про церкву остання миша (о, чуєш, остання миша!) – Мері, ти вже нікому не скажеш : «стоп!». Мері, моя маленька, моя канарко, Коли б ти хоч трохи знала того, що Господь забув! А поки-що дихати нічим. І, врешті, чому так парко? Відкрий-но ліве, я там скупаюсь, – Буль-буль! Але ж таки ні! Купатись так боляче, так незвично! І правда, З роками стають мутніші не тільки слова. Спускається знаком з неба (для тебе – окличним!) Прекрасна остання гусінь (о, чуєш, – остання гусінь!) , що мертва її голова. Знаєш, коли в цьому будинку не стане вже зовсім кисню, І ти вже не будеш Мері, а потім не зможеш і бути, Прилетить здоровенний янгол і щось натисне (о, чуєш, як він натисне!). що ніхто й не помітить, чиї ми люди. А ти ж така лагідна. Ти так мене заповзято їла, Залазила далі, ніж великий Далі у образ, – Тепер витягуй отруйну свою пір’їну. Бо серце набрякло – Чим це скінчиться добрим? Коли зарубцюються двері – Настане тиша, Як у звичайних деревах, (Наших погаслих дітях), ти нікого не вкусиш і не зупиниш, бо ти ж тільки миша (не птаха, а миша!) – остання, навіть без церкви у сірих своїх надіях...
|