Знаєш, коли в цьому будинку вночі зарубцюються двері,
Коли він стане схожим на стовбур
(а мо, на стовп),
коли заікнеться про церкву остання миша
(о, чуєш, остання миша!) – Мері,
ти вже нікому не скажеш : «стоп!».
Мері, моя маленька, моя канарко,
Коли б ти хоч трохи знала того, що Господь забув!
А поки-що дихати нічим. І, врешті, чому так парко?
Відкрий-но ліве, я там скупаюсь, –
Буль-буль!
Але ж таки ні! Купатись так боляче, так незвично!
І правда,
З роками стають мутніші не тільки слова.
Спускається знаком з неба (для тебе – окличним!)
Прекрасна  остання гусінь
                                   (о, чуєш, – остання гусінь!) , що мертва її голова.
Знаєш, коли в цьому будинку не стане вже зовсім кисню,
І ти вже не будеш Мері, а потім не зможеш і бути,
Прилетить здоровенний янгол і щось натисне
                                     (о, чуєш, як він натисне!).
що ніхто й не помітить, чиї ми люди.
А ти ж така лагідна. Ти так мене заповзято їла,
Залазила далі, ніж великий Далі у образ, –
Тепер витягуй отруйну свою пір’їну.
Бо серце набрякло –
Чим це скінчиться добрим?

Коли зарубцюються двері –
Настане тиша,
Як у звичайних деревах,
(Наших погаслих дітях),
ти нікого не вкусиш і не зупиниш,
бо ти ж тільки миша (не птаха, а миша!) –
остання,
навіть без церкви  у сірих своїх надіях...