З дому пішов я з одним лиш хрестом на грудях,
Кілька хрестів залишивши  в сумних полях...
Можна сказати – ішов від дерев у люде.
Можна сказати – як звір, можна сказати, як птах.

Щось мене кликало...
Музика болю і долі.
Щось не пускало... Бог би його узяв:
Прадідом саджені сиві уже тополі,
Мною протоптана в сивім снігу стезя.

Вірша творив я, неначе Всесвіт Всевишній.
Тяжко щасливим від світу усього був.
Пінились цвітом і гнізда тримали вишні.
Стати багатим і славним я „розкатав губу”.

...Вже був готовий платити життям за вірші.
Стеля в поліській хаті низькою здалась мені.
Але вмирала епоха. Зверху спливає найгірше.
Слово поетів падає у ціні.

Казка вмирала на площах.
Конала сива легенда.
Людства шлях уявлявся
Червоним слідом сльози.
Знову хтось вірив, безсилий, у „мощі”.
Хтось у минуле „мерсом”...
Хтось під Махна косив.

Кесарю – кесаря, Богові – Боже...
Мертвим – вічне, живим – живе.
А я став на рідне Полісся схожий:
Такий же грибастий, дикий, терновий увесь.

Додому вернуся.
Ляжу.
З одним лиш хрестом на грудях...
Кілька пісень залишивши в сумних полях.

Можна сказати: жив і страждав, як люде...
Можна сказати, як звір,
Можна сказати, як птах...