Ігор Павлюк***З дому пішов я з одним лиш хрестом на грудях, Кілька хрестів залишивши в сумних полях... Можна сказати – ішов від дерев у люде. Можна сказати – як звір, можна сказати, як птах. Щось мене кликало... Музика болю і долі. Щось не пускало... Бог би його узяв: Прадідом саджені сиві уже тополі, Мною протоптана в сивім снігу стезя. Вірша творив я, неначе Всесвіт Всевишній. Тяжко щасливим від світу усього був. Пінились цвітом і гнізда тримали вишні. Стати багатим і славним я „розкатав губу”. ...Вже був готовий платити життям за вірші. Стеля в поліській хаті низькою здалась мені. Але вмирала епоха. Зверху спливає найгірше. Слово поетів падає у ціні. Казка вмирала на площах. Конала сива легенда. Людства шлях уявлявся Червоним слідом сльози. Знову хтось вірив, безсилий, у „мощі”. Хтось у минуле „мерсом”... Хтось під Махна косив. Кесарю – кесаря, Богові – Боже... Мертвим – вічне, живим – живе. А я став на рідне Полісся схожий: Такий же грибастий, дикий, терновий увесь. Додому вернуся. Ляжу. З одним лиш хрестом на грудях... Кілька пісень залишивши в сумних полях. Можна сказати: жив і страждав, як люде... Можна сказати, як звір, Можна сказати, як птах...
|
2008 © Ігор Павлюк |