Життєпис
(перетини часу)

Задовго до осені
вітер
приніс у твої долоні
уламок
прозорої вічності
світу,
мінилося скло
від світла,
зелена печаль
вростала
у листя
і порох вигнання
лягав на стежки.

Звідки знаю, що ти
залишився

в барвистому колі
дитинства
і щодня випиваєш
холодний
стужавілий смуток
пустель?



Над моїм вікном
жовтолисто
всміхається клен
щоранку
його обличчя
виростає
врочисто і світло
над моїми словами,
коли мені залишається
біла хмара,
  імлиста безодня
я зачерпую в долоні
  березові сльози,
весна витікає в осінь,
вистеляє мохом
дороги.

А поруч тече
невідомість
у всесвіт
сніжний
ранковий...

Мені зосталася
крихта
звабливої музики
міста,
якою блукаєш
здивовано,
коли сниться тобі
випадковість
Високий Замок
розплющує око
і прочитує вголос
твоїх таємниць
рукопис.

Тоді розбавлений
вечір
вливається у чашу
втечі
і злякані чашники
світла,
рятуючи ноти і вічність,
ховають його у прозору
незамкнену скриню
дощу.

Твої  сльози
стікають у відстані
безлистої осені
істини,
що в нас залишила
тління
і невгамовану іскру
вогню.

Я ж залишаюсь
на обрії,
вирізьблюю дні
недомовлені
і крадькома оплакую
місто,
збудоване твоїми
долонями.