| Лілія ДемидюкЖиттєпис  (перетини часу)| Життєпис (перетини часу)
 
 Задовго до осені
 вітер
 приніс у твої долоні
 уламок
 прозорої вічності
 світу,
 мінилося скло
 від світла,
 зелена печаль
 вростала
 у листя
 і порох вигнання
 лягав на стежки.
 
 Звідки знаю, що ти
 залишився
 
 в барвистому колі
 дитинства
 і щодня випиваєш
 холодний
 стужавілий смуток
 пустель?
 
 
 
 Над моїм вікном
 жовтолисто
 всміхається клен
 щоранку
 його обличчя
 виростає
 врочисто і світло
 над моїми словами,
 коли мені залишається
 біла хмара,
 імлиста безодня
 я зачерпую в долоні
 березові сльози,
 весна витікає в осінь,
 вистеляє мохом
 дороги.
 
 А поруч тече
 невідомість
 у всесвіт
 сніжний
 ранковий...
 
 Мені зосталася
 крихта
 звабливої музики
 міста,
 якою блукаєш
 здивовано,
 коли сниться тобі
 випадковість
 Високий Замок
 розплющує око
 і прочитує вголос
 твоїх таємниць
 рукопис.
 
 Тоді розбавлений
 вечір
 вливається у чашу
 втечі
 і злякані чашники
 світла,
 рятуючи ноти і вічність,
 ховають його у прозору
 незамкнену скриню
 дощу.
 
 Твої  сльози
 стікають у відстані
 безлистої осені
 істини,
 що в нас залишила
 тління
 і невгамовану іскру
 вогню.
 
 Я ж залишаюсь
 на обрії,
 вирізьблюю дні
 недомовлені
 і крадькома оплакую
 місто,
 збудоване твоїми
 долонями.
 
 
 | 
 2005 © Лілія Демидюк |