Мене кохаєш ти, в непевності тремтиш, Мовчиш і слова ласки дожидаєш, І зблід сумний твій вид; Ти поцілунку й усміху бажаєш, Краси моєї взяти хочеш цвіт. Але скажи, чи йшов ти в боротьбі туди, Де ідеалу зоря засвітила, Чи знемагавсь од мук? На що здалось твоє життя і сила Душі твоєї, розуму і рук? Чи працював ти? чи ти вмієш цілу ніч Робить без сну, в знесиленні тяжкому? Чи ти до того звик? Яким ідеям, прапору якому Віддав ти молодий свій кращий вік? Що? ти мовчиш? То йди ж до сонного життя Порожнього, де не відомий смуток, Будь золотим телям, Вертайсь до танців, карт і проституток, Я ж серця й поцілунків не продам. Якби ти змучений, якби обдертий був, Та повний робітничої гордоти І з іскрою в грудях, Хоч би й з ослаблими руками від роботи, Але щоб сяли блискавки в очах; Хоч простий робітник, та щоб над усіма Неробами, що вік проводять мляво, Підніс чоло своє. І хай у голові буяє розум жваво, Нехай огненна думка повстає. Тебе кохала б я за труд великий твій, За те, що в жвавій праці без облуди Ти чесним жив життям, Схилила б голову тобі на груди З пошаною й гарячим почуттям. Але ти хто такий? Чого від мене ждеш? Невільнику слабий брудного злота? Йди геть, мене не ваб, Бо ти чужий мені, бо ти гидота, Нікчемної доби нікчемний раб! |