Навіщо придались, мій Боже, всі картини,
Що нам історія дає,
І досвід той тяжкий, що вічно для людини
З сумних пригод її встає?
Коли розпуста й зло так само будуть жити,
Як і в минулії віки,
Коли за всі часи чинити будуть діти
Все те, що діяли батьки?
Нещасні, навісні, ми голови квітчали,
І світ, дивуючи, радів,
Як ми в той літній день одразу всі співали
Свободі в честь величний спів.
Ми славили гуртом, у запалі святому,
Її, як злото, чистий вид;
Не знали ми тоді, що буде нам потому
З тії богині стільки бід.
Ми сподівалися небесного спокою,
Нам снилася ясна блакить,
А хмари сходились у нас над головою,
Щоб наше свято замутить.
І от тепер ми знов, як за часів неслави,
Розпусту бачили гидку,
Мерзенне зрадництво, кривавії забави
І дикую жагу скотську.
І знову бачимо, що й предки наші зріли,
Як кров'ю плинули річки,
Як уночі не раз нещасні неньки мліли,
Як сипались од куль шибки,
Як з помсти дикої царя вбивали люди
І билися в боях страшних, -
Палкий багнет жінкам проходив наскрізь груди,
Колов дітей на лоні їх!
І лютої доби злочинства всі колишні
За наших повстають годин,
І вже не певні ми, що світ в ході одвічній
Вперед пройшов хоч крок один!