Навіщо придались, мій Боже, всі картини, Що нам історія дає, І досвід той тяжкий, що вічно для людини З сумних пригод її встає? Коли розпуста й зло так само будуть жити, Як і в минулії віки, Коли за всі часи чинити будуть діти Все те, що діяли батьки? Нещасні, навісні, ми голови квітчали, І світ, дивуючи, радів, Як ми в той літній день одразу всі співали Свободі в честь величний спів. Ми славили гуртом, у запалі святому, Її, як злото, чистий вид; Не знали ми тоді, що буде нам потому З тії богині стільки бід. Ми сподівалися небесного спокою, Нам снилася ясна блакить, А хмари сходились у нас над головою, Щоб наше свято замутить. І от тепер ми знов, як за часів неслави, Розпусту бачили гидку, Мерзенне зрадництво, кривавії забави І дикую жагу скотську. І знову бачимо, що й предки наші зріли, Як кров'ю плинули річки, Як уночі не раз нещасні неньки мліли, Як сипались од куль шибки, Як з помсти дикої царя вбивали люди І билися в боях страшних, - Палкий багнет жінкам проходив наскрізь груди, Колов дітей на лоні їх! І лютої доби злочинства всі колишні За наших повстають годин, І вже не певні ми, що світ в ході одвічній Вперед пройшов хоч крок один! |