ПЕРЕМОВИ: ГЛОБУС ІСТИНИ *** Смеркається. Хлопчик світло увімкнув. — Ти боїшся темряви? — Я боюсь сутінків, коли ще досить видно, щоб бачити речі, але надто темно, щоб їх розпізнати. *** — Людина боїться темряви, бо та огортає її невідомістю. — Людина боїться не темряви, — заперечує хлопчик. — У темряві чути, про що люди думають, тому й страшно. *** В сутінках вечірніх за три села чути, як віз тарабанить — на одне колесо накульгує. Фурман з клаптика газети самокрутку зліпив, людські думки читає. — На тому возі долі наші зібрано, а батіжки нам роздано, — чую хлопчика, але не бачу його. *** Хтось у темряві цигарку прикурив. Хлопчик зауважує: — Так кожна мить освітлює нам вічність. *** Вечірня повінь. — Чуєш, як квіти пахнуть? — подих затамовую. Хлопчик пошепки: — На ніч Богу моляться. *** Відчиняю вікно — ніч до кімнати впускаю. Чути, як жінки ліжка стелять. Хлопчик позіхає: — О цій порі баба в чорному квітам горло перев’язує, щоб не було видно слідів од бритви. *** Притискаю пальця до уст: — Чуєш? Серця людські б’ються. — Так б’ються пташині яєчка, — надтріснутим голосом озивається хлопчик. *** Світло з вікна падає. Тіні метушливі, як люди, зі світла — в темряву, з темряви — до світла. — Бо вогонь у роті тримають, — каже хлопчик. — І поки не виплюнуть, нічого не закінчиться. І нічого не розпочнеться. *** На білій стіні, мов на екрані, — тіні людські. — Потойбіч — темрява, — хлопчик голос притишив. — Від тіней з темряви люди падають. *** — Якби істина знаходилася в темряві, її б давно вже знайшли, — говорить хлопчик, а сам зиркає на мої потоптані черевики. — Довга дорога до істини. *** Роздратований хлопчиковою самовпевненістю: — Можна подумати, ти знаєш істину. — Слово — глобус істини. Мовчання — мапа. Око людське не відрізниш від компаса. *** Вода у долоні плеще, до місяця сміється. Хлопчик голос притишив: — Наче мама перед дзеркалом розчісується. *** Голос хлопчика, як світло зорі, — на півдорозі до мене. Тиша колами розійшлася. — Я також родом із криниці, я в цьому небі, як відірване відро. — Силкуюся пригадати, про що ми допіру розмовляли. *** Хлопчикові не спиться — картає себе: — Забув півневі прізвище своє сказати, аби вдосвіта розбудив, щоб подивитися, як квіти голови миють. *** Спогади замучили. Ще позатамтого літа поклала жінка жменю снігу біля мене — не розтає. Хлопчик на шибку хукає, рукавом витирає: — Кохання — пора року, самотність — поводир у часі, їй міра — чоловік. Серце з грудей, наче зозулька, вискакує. *** Ночами тиша з голкою підкрадається, серце кровоточить. Шукаю в хлопчика співчуття. Хлопчик незворушний: — Люди кругом вогонь розкладають, самі вогнем горять, а ти незапаленою свічкою пальці обпік. *** — Щоранку за мною світ приходить, черевики подає: один новий, а інший ходжений. — Еге ж, — киває хлопчик. — У світу безліч дверей, та біля кожних пес прив’язаний. *** Оповідаю хлопчикові про своє дитинство: — Якщо у кого кіт пирога поцупив — всі думали на мене, бо байстрюком вродився. — Але ж ніхто не думав на твого батька. *** — Людина потребує гармонії. — Я знайшов гармонію, — зізнається хлопчик, — але це гармонія протиріч. Існує ж вища гармонія — гармонія єдності цілого, або ж цілості єдиного, що є самодостатнім. *** — Людина народжується для страждання, — тверджу. Хлопчик замислюється: — Біль — це не шлях, а тільки його обочина. Шлях у кожного свій, і не людина йде шляхом, а шлях іде крізь людину. *** Маю схильність до мудрування: — Чоловік без роду, без племені, без пам`яті світом волочиться у пошуках Батьківщини. У хлопчика все просто: — У чоловіка — три Вітчизни: мати, дружина, смерть. — Опісля ніби уточнює: — Люди не мандрівники, люди — туристи. *** Поспішаю. Позираю на годинника. Хлопчик око мружить: — Хіба можна вірити годинникові, який стрілками в різні боки показує?! *** Хлопчик дівчинку за руку взяв — відібрала. Провів її поглядом: — Чоловік із жінкою сваряться, квіти — біженці. *** Жінка сміється. Хлопчик прорік: — Чоловіче, будуй ковчега, доки плакати не розпочала. *** Хлопчик до мене в місто у гості приїхав. З порога дорікає: — Дарма ти клявся, що купиш поштареві велосипеда. Геть забув, що обіцяв йому листа на писати. *** Озирнувшись, проводжу жінку поглядом. Хлопчик принюхується: — Жінки квітами пахнуть. — А чоловіки? — Чоловіки?.. Шкарпетками, — і сміється, помітивши, як я червонію. *** Хлопчик вперше на міському ринку. Юрмище озирає: — Усе життя наше — ринок, товаром на якому — люди. — Я знаю безліч людей, які не продаються. — Бо нікому не потрібні. — Ти хочеш сказати, що і я?.. — мимоволі почуваю себе ображеним. Хлопчик спокійно: — Ти не продаєшся, бо ще ціни собі не склав. — А ти? — Я не продаюся, бо сам собі не належу. *** Дивлюся по телевізору новини. Хлопчик поряд сидить: — Дивно, що війни нікому спати не заважають. А яблуко в саду впаде — усе людство здригається. *** Сусід ключі від квартири загубив, з балкона на балкон перелазить, за поручні вхопився, ноги у повітрі бовтаються. Дивитися страшно. Хлопчик скрушно головою киває: — Отак і живе чоловік, може, й зробив би що добре, але ж руки зайняті. *** Хлопчик вибігає мені назустріч: — Купив морозива? — Ні, черга була велика. — Весь народ у черзі стоїть — Батьківщині руку цілувати, міг би й ти постояти. *** — Живе чоловік серед людей, але дивний якийсь: про що не спитай — не знає. — Нарешті і нам мудрець зустрівся, — каже хлопчик — і хоч би тобі оком кліпнув. *** З туману яблуні виходять. — Половину щастя — за квітучу гілочку яблуні, — вигукую. Хлопчик з-за спини: — Земля яблуками вкрита, але всі надкушені, — ніби відро роси на мене виливає. *** Знаходжу хлопчика на горищі. Він сидить навпочіпки перед знятими із завісів дверима і виводить щось пальцем на поросі. — Навіть, якщо пороху ніхто не зітре, за кілька днів напис зникне під шаром свіжого пороху, — на мить відривається від свого заняття. Я сміюся. Зиркає докірливо: — А ти хіба не пишеш на поросі?!
|