ПЕРЕМОВИ: ГЛОБУС ІСТИНИ


***

Смеркається.
Хлопчик світло увімкнув.
— Ти боїшся темряви?
— Я боюсь сутінків,
коли ще досить видно,
щоб бачити речі,
але надто темно,
щоб їх розпізнати.


***

— Людина боїться
темряви,
бо та огортає її
невідомістю.
— Людина боїться
не темряви, —
заперечує хлопчик. —
У темряві чути,
про що люди думають,
тому й страшно.


***

В сутінках вечірніх
за три села чути,
як віз тарабанить —
на одне колесо накульгує.
Фурман з клаптика газети
самокрутку зліпив,
людські думки читає.

— На тому возі
долі наші зібрано,
а батіжки нам роздано, —
чую хлопчика,
але не бачу його.


***

Хтось у темряві
цигарку прикурив.
Хлопчик зауважує:
— Так кожна мить
освітлює нам вічність.

***

Вечірня повінь.
— Чуєш, як квіти пахнуть? —
подих затамовую.
Хлопчик пошепки:
— На ніч Богу моляться.


***

Відчиняю вікно —
ніч до кімнати впускаю.
Чути, як жінки
ліжка стелять.
Хлопчик позіхає:
— О цій порі
баба в чорному
квітам горло
перев’язує,
щоб не було видно
слідів од бритви.


***

Притискаю пальця до уст:
— Чуєш?
Серця людські б’ються.
— Так б’ються
пташині яєчка, —
надтріснутим голосом
озивається хлопчик.


***

Світло з вікна падає.
Тіні метушливі,
як люди,
зі світла — в темряву,
з темряви — до світла.

— Бо вогонь
у роті тримають, —
каже хлопчик. —
І поки не виплюнуть,
нічого не закінчиться.
І нічого не розпочнеться.


***

На білій стіні,
мов на екрані, —
тіні людські.
— Потойбіч — темрява, —
хлопчик голос притишив.
— Від тіней з темряви
люди падають.


***

— Якби істина
знаходилася в темряві,
її б давно вже знайшли, —
говорить хлопчик, а сам
зиркає на мої
потоптані черевики.
— Довга дорога
до істини.


***

Роздратований
хлопчиковою
самовпевненістю:
— Можна подумати,
ти знаєш істину.
— Слово — глобус істини.
Мовчання — мапа.
Око людське
не відрізниш
від компаса.


***

Вода у долоні плеще,
до місяця сміється.
Хлопчик голос притишив:
— Наче мама
перед дзеркалом
розчісується.


***

Голос хлопчика,
як світло зорі, —
на півдорозі до мене.
Тиша колами розійшлася.

— Я також родом
із криниці,
я в цьому небі,
як відірване відро. —

Силкуюся пригадати,
про що ми
допіру розмовляли.


***

Хлопчикові не спиться —
картає себе:
— Забув півневі
прізвище своє сказати,
аби вдосвіта розбудив,
щоб подивитися,
як квіти голови миють.


***

Спогади замучили.
Ще позатамтого літа
поклала жінка жменю снігу
біля мене — не розтає.

Хлопчик на шибку хукає,
рукавом витирає:
— Кохання — пора року,
самотність —
поводир у часі,
їй міра — чоловік.
Серце з грудей,
наче зозулька, вискакує.


***

Ночами тиша з голкою
підкрадається,
серце кровоточить.
Шукаю в хлопчика співчуття.

Хлопчик незворушний:
— Люди кругом
вогонь розкладають,
самі вогнем горять,
а ти незапаленою свічкою
пальці обпік.


***

— Щоранку за мною
світ приходить,
черевики подає:
один новий,
а інший ходжений.
— Еге ж, — киває хлопчик. —
У світу безліч дверей,
та біля кожних
пес прив’язаний.


***

Оповідаю хлопчикові
про своє дитинство:
— Якщо у кого кіт
пирога поцупив —
всі думали на мене,
бо байстрюком вродився.
— Але ж ніхто не думав
на твого батька.


***

— Людина потребує
гармонії.
— Я знайшов гармонію, —
зізнається хлопчик, —
але це гармонія протиріч.
Існує ж вища гармонія —
гармонія єдності цілого,
або ж цілості єдиного,
що є самодостатнім.


***

— Людина народжується
для страждання, — тверджу.
Хлопчик замислюється:
— Біль — це не шлях,
а тільки його обочина.
Шлях у кожного свій,
і не людина йде шляхом,
а шлях іде крізь людину.


***

Маю схильність
до мудрування:
— Чоловік без роду,
без племені,
без пам`яті
світом волочиться
у пошуках Батьківщини.

У хлопчика все просто:
— У чоловіка —
три Вітчизни:
мати, дружина, смерть. —
Опісля ніби уточнює:
— Люди не мандрівники,
люди — туристи.


***

Поспішаю.
Позираю на годинника.
Хлопчик око мружить:
— Хіба можна
вірити годинникові,
який стрілками
в різні боки показує?!


***

Хлопчик дівчинку
за руку взяв —
відібрала.
Провів її поглядом:
— Чоловік із жінкою
сваряться,
квіти — біженці.


***

Жінка сміється.
Хлопчик прорік:
— Чоловіче,
будуй ковчега,
доки плакати
не розпочала.


***

Хлопчик до мене
в місто у гості
приїхав.
З порога дорікає:
— Дарма ти клявся,
що купиш поштареві
велосипеда.

Геть забув,
що обіцяв йому
листа на писати.


***

Озирнувшись, проводжу
жінку поглядом.
Хлопчик принюхується:
— Жінки квітами пахнуть.
— А чоловіки?
— Чоловіки?.. Шкарпетками, —
і сміється, помітивши,
як я червонію.


***

Хлопчик вперше
на міському ринку.
Юрмище озирає:
— Усе життя
наше — ринок,
товаром
на якому — люди.
— Я знаю безліч людей,
які не продаються.
— Бо нікому не потрібні.
— Ти хочеш сказати,
що і я?.. — мимоволі
почуваю себе ображеним.
Хлопчик спокійно:
— Ти не продаєшся,
бо ще ціни собі не склав.
— А ти?
— Я не продаюся,
бо сам собі не належу.


***

Дивлюся по телевізору
новини.
Хлопчик поряд сидить:
— Дивно, що війни
нікому спати
не заважають.
А яблуко в саду
впаде —
усе людство
здригається.


***

Сусід ключі
від квартири загубив,
з балкона на балкон
перелазить,
за поручні вхопився,
ноги у повітрі бовтаються.
Дивитися страшно.
Хлопчик скрушно
головою киває:
— Отак і живе чоловік,
може, й зробив би що добре,
але ж руки зайняті.


***

Хлопчик вибігає
мені назустріч:
— Купив морозива?
— Ні, черга була велика.
— Весь народ у черзі
стоїть —
Батьківщині
руку цілувати,
міг би й ти постояти.


***

— Живе чоловік
серед людей,
але дивний якийсь:
про що не спитай —
не знає.
— Нарешті і нам
мудрець зустрівся, —
каже хлопчик —
і хоч би тобі
оком кліпнув.


***

З туману яблуні виходять.
— Половину щастя —
за квітучу гілочку
яблуні, — вигукую.
Хлопчик з-за спини:
— Земля яблуками вкрита,
але всі надкушені, —
ніби відро роси
на мене виливає.


***

Знаходжу хлопчика
на горищі.
Він сидить навпочіпки
перед знятими
із завісів дверима
і виводить щось
пальцем на поросі.
— Навіть, якщо пороху
ніхто не зітре,
за кілька днів
напис зникне
під шаром свіжого
пороху, — на мить
відривається
від свого заняття.
Я сміюся.
Зиркає докірливо:
— А ти хіба
не пишеш на поросі?!