гроза пішла за темний мур дахів, де все сидять безсонні наші ночі і блимають проваллями очниць. де білі тільця байстрюків-гріхів одне об одне обігрітись хочуть, вовтузяться, упавши долілиць. там кілька несвяткованих річниць сидять і мовчки розпускають коси - так, наче хтось їх знову заплете. там хтось шукає в сутінках суниць, там хтось в пітьмі так жалібно голосить і називає імена дітей... там ще така густа трава росте, що в ній, мабуть, не шкода і померти, не шкода в ній згубити імена. така трава, що забуваєш все - немов її посіяли посмертно, немов над нами виросла вона. гроза пішла. за темний рубікон своє важке поволочила тіло, поколоте стернею древніх міст. а місяць вибіг в білому тріко - і ми аплодували, як уміли, та все одно він втік за небосхили, грозу вхопивши за вогненний хвіст. (мій чорний день, поклич мене, поклич тоді, коли втомлюся опиратись, коли помре нарешті телефон, коли листи зітруть мою адресу - таки задовгу - зі своїх грудей, коли забіга домом пустота і біля ніг стогнатиме голодна, і гризтиме за пальці уві сні, коли сліди, що їх лишаю я, тікатимуть налякано від мене, ховатимуться в шафах і столах, коли всіх блазнів, всіх моїх п'єро металом нагодують на сніданок, коли вже юдам цілувать христів часу не буде і жалю не буде, коли себе втомлюся обіймать межи сирих і мертвих простирадел, коли не буде вже про тебе снів, не буде снів уже ніяких - тільки стирчатиме скловата з-під повік, коли всіх фільмів, всіх найліпших книг замало стане, щоб прогнати темінь, що залягла у скриньках передсердь, тоді вже я не побоюся смерті, я буду йти і в темряві світитись, я буду майже вже одна із зір, і морок не гарчатиме вороже, а підійде й лизатиме долоні, аж доки плоть не злиже до кісток, та дав би Бог хоча б кісткам спокою... коли гроза навалиться горою на два мости моїх безсилих пліч, мій чорний день, поклич мене, поклич...) |