Назва цієї збірки далеко не прозора, проте саме вона найбільш адекватно передає той стан, в якому перебуває зараз віршотворець, специфіку його нинішньої поетики, коло заторкнутих автором проблем. Термін багатозначний, у різних сферах він має дещо інший зміст, хоча усі ті смисли якось перегукуються між собою. У філософії так позначають одиничність сутності, події, явища; його неповторність, індивідуальність; те, що відбувається тільки тут і зараз, а більше вже ніколи не повториться. У математиці так звуть точку, в якій функція прямує до нескіченості, вириваючись зі звичного графіку. Космологічна сингулярність  це стан Всесвіту у початковий момент Великого вибуху, тобто початок нинішнього світу, перший день творіння. Технологічна сингулярність — це гіпотетичне вибухоподібне зростання швидкості науково-технічного прогресу, яке ймовірно послідує за створенням штучного інтелекту і машин, здатних до самовідтворення, інтеграції людини з обчислювальними машинами або значного збільшення можливостей людського мозку за рахунок біотехнологій.  Програмісти називають сингулярністю рівень програми, коли вона вже може сама вдосконалювати себе, тобто наближається до штучного інтелекту. Ясно, що і в кожної людини настає момент біографії, який можна назвати сингулярністю. що переживається під час цього  - оце Василь і спробував  висловити у своїй книжці.

Близько двісті двадцяти віршів  - про що вони? Про діалектику фінішу, який завжди таїть у собі початок чогось нового. Про розставання, яке обіцяє зус тріч із чимсь новим, ще невідомим, бо тільки воно і може зняти біль втрати.  Дуже багато про біль і його полдолання. Ще більше про пам'ять, без якої то все неможливо:

Мурахи слів обсіли мене -

Тонку соломинку сущого,

Аби вбити кислотою спогадів.

Також чимало мовиться про діалектику насолоди і розкаяння:

У розкоші є прокляття -

Лишати гріхи на пам'ять.  

Одне чуття переростає в інше, звук набуває зримості і навіть пружності:

Тиша вигнулась

кішкою

перед стрибком.

Таким самим зримим і емоційно забарвленим стає час, календар:

Квітень розписує яйце неба

цвітом щастя  

зсередини.

Багато віршів побудовано на асоціаціях ("уранці вигулюю душу і пса"), причому максимально далеких, несподіваних:

Чуєш, як сміються кораблі,

Що пішли без нас по океану?

Хто для нас вирощував оману

В горщику із глини на вікні.

Водночас творяться свої неологізми (страхосфера). З особливим шиком автор римує іменники з дієсловами.  Традиційні вже для Кузана анафори, коли кожний рядок починається з того самого звуку, безтурботна гра слів ("ти - кульбаба. Я - кульдідо") доповнюються притчами ("Плуг тягнеться за конем і думає..."). Тепер вже поет намагається вирватися із культивованої ним років вісім тому японської форми хокку:

У трьох рядках -

Три ріки неспокою

І один човен лібідо.  

Філігранною стає гра на антитезах:

Невідворотно хочеться втекти  

Від невгамовних утисків негоди

У ті світи, де недосяжність згоди

Є недоступним дотиком мети.

Або ж:

Розхристані храми, забанені хмари,

Хистке перемиря між небомі злом.

Хрустка рівновага, тремка переправа,

Поранений човен вербує весло...

І ще з тієї серії - "від сподівань до спогадів дорога".  Усюди бринять містичні мотиви. Наприклад, вірш "Вона" - чи то про жінку, чи то про смерть, чи то що межа між цими двома практично невловима. Чимало від поетики народної загадки ("промені без плуга хмари орють"). Часто книжка сприймається як поетичний щоденник людини, що перебуває на якомусь зламові часу, поспішає зафіксувати усе, поки ще має таку можливість. Кризова свідомість нині характерна для багатьох письменників, найбільш драмтично вона виявляється у ліриків. Але всяка криза - шанс на принципову перебудову себе і довкілля, то ж чекаємо далі поетичної сповіді про оцю перебудову, до якої прагне ліричний герой.