Якщо танцювати від Платона, який вважав поета міфотворцем, то Мудра Олеся, у прізвище якої південно-східний вітер етимології приніс букву „к”, мов чайка-небога травинку у гніздо, любить Життя у всіх його духовних, душевних, тілесних та душевно-тілесних проявах. Любові цієї вистачає і на вірші про життя (вона автор першої книжки „Шалений спокій вічномиті” (Київ: Неопалима купина, 2004. -- 62 с.), і на саме життя: кохання… громадську діяльність, вінцем якої стала активна участь Олесі у Помаранчевій революції яко вродженої революціонерки і „зав. кухнею” у Національній спілці письменників України, яка була одним із епіцентрів тієї ж Революції і одним із наймолодших членів якої О. В. Мудрак є.
Цей ще зовсім молодий за літами поет (не люблю слів “поетка” чи “поетесса”, бо ж поетка асоціюється з таблеткою, а поетесса -- із дружиною поета) вітряно горить, сміється іноді з гострою сльозою на очах, коли відривається від землі, а до сьомого неба не долітає. А з чого ж як не з вітру, вогню, води і землі творяться міфи (кажуть, ближче до грецького прононсу буде міти), коли їх зі знанням знахарсько-відьомського діла з’єднують ніжно-ножовою енергією Бажання все полюбити, пожаліти, обійняти, загнуздати, загніздити Стихію, розбудити „шалений спокій”.
У віршах Олесі є все те, що й у віршах її ровесників, але є ще й те, що вирізняє її з-поміж них, -- щира, первісно-волога непочато-безкрая емоція, обрамлена невидимо легкою, філігранною технікою, яка формозмістує епохи та континенти, вертикалі та горизонталі в один грішно-святий чи свято-грішний зойк людини, обпеченої об часовий горизонт ХХ і ХХІ століть.

* * *
Я є. Живу. Мене і не могло уже не бути.
Матеріально збурюється плоть.
А поруч -- дощ іде, як я між люди
У роздягальню натовпу…
              Мов лодь
Пливу, самотність зрілу оголивши:
Нага самотина… Яка краса!
Вриваюсь одержимістю у вірші
І, вкотре, відкриваю небеса
Для себе -- двері в макроневідомість,
Молитвою до Господа тулюсь.

Поезія розбурхує свідомість…
А я -- люблю…

Процитовано весь вірш. Тут і Київська Русь, і козаччина, і пластмасово-асфальтний модерн, і… дивна цілісність при такій вулканній розхристаності лексики й семантики. Так у ядрі атома кодується Всесвіт плоті. А всесвіт душі, яка вже знає смак забороненого плоду, хіба не так? Все просто, прозоро, а головне -- естетично й енергетично містко, як і у вірші „Древній літопис неба”:

Древній літопис неба
В манускриптах фіксує вертепний
Історичний театр,
Що на цвинтарі грають хрести…

Ще приходить гетьманська душа
Крізь чистилище степу.
Скільки кіл до прощення
Й очищення, Боже, брести?

Йду, мов ранений звір,
Не дійшовши до раю, як Данте.
Опівнічна мандрівка
В ковчег світовий завела.

Глянь: спускається зірка
У хвилю трави на пуантах.

…Ной рятує епоху
І степ, що пливе без весла.

Слова Олесі Мудрак танцюють, малюючи узори і хрестиком, і морозом, і диханням інтимним.
Вона любить складати смішні експромти для колег по перу… про «болі-вії…бо-лівії…» пише п’єски-одноактівки, неповторно декламує своє і несвоє, любить бути душею компанії, може з’являтися одночасно у кількох різних місцях…
Порівнювати з кимось Олесю і Олесину поезію -- невдячно… бо ніщо так не кульгає, як порівняння поета з поетом. Провадити алгебраїчно-інтуїтивну генезу із нею самою, ранішньою, -- поки що рано. Пророкувати її майбутнє -- а нащо?.. Вона живе у „вічномиті” і не боїться ні болю, ні ласки, вже відчуваючи, що „заласканість -- також біль”, і що „у світі той наймудріший, хто найдужче любить життя”.
Олеся Мудра…
Бо, знову ж таки, в чому-в-чому, -- а в погляді на те, що вона, зовсім ще молода, фонтанно, не економлячи ні нервів, ні сухожилля, любить Усе взаємною любов’ю, і її друзі, і заздрісники єдині.
„Є чому сублімуватися!..” -- багатозначно констатують, дивлячись на неї, студентку Київського національного університету ім. Т. Шевченка, творчі чоловіки.
А вона -- вільна і виклична, гірка і гаряча -- літає, бо літається, пише, бо пишеться, любить, бо… живе, готова (як показало життя) і до революцій, і до жіночого терпіння: чекати з походу свого муз-чину, доки

„…люди вдягли „запобіжники” --
Брунатними парасолями
Захищені, час від часу,
На голову щоб не впав…

…Лиш я йду така розхристана:
вагітнію, божеволію,
у космос відкритий стукаю…”

До слова „впав” у Олесі далі йде рима „кохав”. Це той випадок, коли пробачаємо авторові дієслівну риму, бо слово тут діє.
Що ж, як на мене, то також краще вільне падіння, ніж примусовий політ, адже для вільної і широкодухої людини, якою для мене безперечно є Олеся у житті і в творчості, „падіння -- це політ із висоти”.
Олеся ж Мудрак поки що лише набирає висоту із глибин кам’янобабих дніпропетровських степів, звідки і прийшла до столиці і не розчинилася у її столикості.
Її ж поезія -- така сама…
Бажаю до таланту талану.