Твій потяг не знайшла — що не роби:
шістнадцятий вагон на всіх перонах —
такий самий. Там тиснули лоби
до шибки діти, гупало по скронях
та рейках, із динаміків неслись
мелодії бравурно-ностальгічні…
Чиї там руки в розпачі сплелись?
Не наші? Ні, бо наші вже — не звичні…
Всі потяги пішли — куди ішли:
на південь, північ. Вихором  зникомим —
чужі прощання й зустрічі пливли...
І я пішла.
І вже замкнувши коло,
плив серпень за плечима і холов…
Де ти тепер?
Скажи, навіщо долі,
мов осені, здаємося в полон?
Мій втрачений,
далекий,
невідомий…