Твій потяг не знайшла — що не роби: шістнадцятий вагон на всіх перонах — такий самий. Там тиснули лоби до шибки діти, гупало по скронях та рейках, із динаміків неслись мелодії бравурно-ностальгічні… Чиї там руки в розпачі сплелись? Не наші? Ні, бо наші вже — не звичні… Всі потяги пішли — куди ішли: на південь, північ. Вихором зникомим — чужі прощання й зустрічі пливли... І я пішла. І вже замкнувши коло, плив серпень за плечима і холов… Де ти тепер? Скажи, навіщо долі, мов осені, здаємося в полон? Мій втрачений, далекий, невідомий…
|