Крізь  часу  пил  і  тьмяне  скло*  
вдивляюсь  сторожко  у  світ:  
що  буде  завтра?  що  гряде,  
як  рік  мине, о цій порі?
...На мене з тої сторони,
собі шукаючи одвіт,
важкою парою очей
чужинець дивиться в імлі.

І  доки  я  зминаю  грунт,  
шоб  здогад  зрушить кам’яний  --
чим  у  прийдешнім  розцвіте  
моїх  часів  гіркава  брость?  --
в  минуле  звернений  його  
дрімучий  погляд  мовчазний  –
узнати,  як  складалось  те,  
що  з  плином  часу  відбулось.

Ми  з  ним  –  у  парі  і  одні,  
ми  супротивники  –  хоча
що  нам  ділити?  Тьмяне  скло?  
Це  наш  умовлений  бар’єр.
Настала  довга  ніч  душі,
коли  людина  –  як  вовча  --
спідлоба    дивиться  у  світ  
поміж  насуплених  химер.

Судьби  суворий  посланцю!  
Ти  –  не  для  радості  і  втіх.
Що  бачиш  ти  в  сучасних  днях  –
сплетінні    витоків-причин?
Віч-на-віч  мовчки  стоїмо  
(ввесь  світ  причаєно  затих),
втопивши  зір  у  тьмяне  скло
із  протилежних  двох  сторін.

* 1 до коринтян 13:12