Крізь часу пил і тьмяне скло* вдивляюсь сторожко у світ: що буде завтра? що гряде, як рік мине, о цій порі? ...На мене з тої сторони, собі шукаючи одвіт, важкою парою очей чужинець дивиться в імлі. І доки я зминаю грунт, шоб здогад зрушить кам’яний -- чим у прийдешнім розцвіте моїх часів гіркава брость? -- в минуле звернений його дрімучий погляд мовчазний – узнати, як складалось те, що з плином часу відбулось. Ми з ним – у парі і одні, ми супротивники – хоча що нам ділити? Тьмяне скло? Це наш умовлений бар’єр. Настала довга ніч душі, коли людина – як вовча -- спідлоба дивиться у світ поміж насуплених химер. Судьби суворий посланцю! Ти – не для радості і втіх. Що бачиш ти в сучасних днях – сплетінні витоків-причин? Віч-на-віч мовчки стоїмо (ввесь світ причаєно затих), втопивши зір у тьмяне скло із протилежних двох сторін. * 1 до коринтян 13:12
|