Пані У

адже, тепер ви мене любите
чи не так?
п’єте зі мною на брудершафт
чай, міцний як коньяк

ділите мене
як зошит в клітинку
і граєте в хрестики-нолики
говорите пошепки
ходите тихо напшпиньки

не треба соромитись
все ж таки ми однолітки.

тим більше ім’я моє
буде ідеєю вашою
шкода, що коли ви навчались у школі
мою мову ви звали вражою

бо нею тоді розмовляли тільки
депутати і селюки

тепер ви усі перейшли на неї
шоб писати мені рядки,
заримувавши із словом єдина
ім’я моє.
то чому
за такої святої любові і сили
ви приносили квіти, немов на могилу,
мені квіти приносили, як на могилу,
і їхали на чужину.

але і там ви казали про мене
слова любові і заклики.
пророків своїх
як і власну землю
легше любити здалеку

співаючи пісню про млин і села.
ви питаєте
що ж я така невесела

тому, що степи мої
й сине небо
ви любите
(як і мене)
про себе.

і поле неоране
і спущені прапори
опісля війни
і чого іще завгодно

двомовну
забуту всіма
уже абсолютно не модну

таку як у вашім далекім дитинстві
з якого стирчить стерня

чи будете ви
такою мене любити?

ведь если нет – то вряд ли когда-нибудь
вы вообще
любили меня.