Тут нап’юся журби, голубої, мов даль непочата.
Прибережні піски, мабуть, глибші за воду Дніпра.
Горизонт розриває задумана хата крилата
Хрестовинами вікон, з яких ще не злізла кора.

Тут пером не візьмеш.
Тут метафора теж ні до чого.
Тут розгульно й блискучо душі,
Наче шаблі в бою.

І сховатися ніде від свого єдиного Бога…
Та й навіщо?
Адже я люблю Його, а не боюсь.

Козаків імена – ніби назви пташок України.
І баби кам’яні, із якими цілуюсь в запій.

Тут одна тільки суть –
Тут немає рожевої піни.
Тута дихав на зорі і предок розхристаний мій.

Кров його золота он розлита, як осінь, як осінь…
І таке відчуття, що я віщий, що вічний тепер.
Курінні кураї, мов коханої відьми волосся,
До Осі, до хребта прив’язала волого себе.

Прив’язала цей день…
І душа, як по шаблі сльозина,
Попливла, попливла –
І десь там проросла полином.

Острів Хортиця – Русь.
Не окраїна…
Чи ж Україна?..

Шкода тільки –
Вкраїна не Хортиця вже давно.