Тут нап’юся журби, голубої, мов даль непочата. Прибережні піски, мабуть, глибші за воду Дніпра. Горизонт розриває задумана хата крилата Хрестовинами вікон, з яких ще не злізла кора. Тут пером не візьмеш. Тут метафора теж ні до чого. Тут розгульно й блискучо душі, Наче шаблі в бою. І сховатися ніде від свого єдиного Бога… Та й навіщо? Адже я люблю Його, а не боюсь. Козаків імена – ніби назви пташок України. І баби кам’яні, із якими цілуюсь в запій. Тут одна тільки суть – Тут немає рожевої піни. Тута дихав на зорі і предок розхристаний мій. Кров його золота он розлита, як осінь, як осінь… І таке відчуття, що я віщий, що вічний тепер. Курінні кураї, мов коханої відьми волосся, До Осі, до хребта прив’язала волого себе. Прив’язала цей день… І душа, як по шаблі сльозина, Попливла, попливла – І десь там проросла полином. Острів Хортиця – Русь. Не окраїна… Чи ж Україна?.. Шкода тільки – Вкраїна не Хортиця вже давно.
|