Усе, братва.
Фініта ля комедія.
Щось апокаліптично на душі.
Здуріли всі – політики і медіа,
Сільські дядьки, поети, торгаші...

Метаються у душах відьом демони...
Перевертень в гробу перевернувсь.
І бродять люди, і питають, де вони,
Шукають собі ворога й війну.

Оркестр симфонічний на «Титаніку» –
Стоїть поет у хаосі нічнім,
Де плаче, як вербина, юна Танечка
І хочеться поплакати й мені.

Крізь лінзи сліз усе кругом химериться,
То більшає, то меншає, то так,
Як перший раз було мені в Америці...
Бардак.

Згадав, як бабця вчила нас молитися,
Згадав, як битись дід мене учив.
Я ще – земля.
А їм уже світитися
Отам, отам – в пилу космічних нив.

Вогонь і кров там в білім танці сходяться –
У темені, що наче чорний віск.
І пригорта до серця Богородиця
Тих, що душевно плачуть у траві.

А комунальні й сексуальні послуги
Міняються у цій країні так,
Що дахом всім нам стане небо Богове.
Голодні ж продаються за п’ятак.

Війна держав.
Війна людей.
Первісниться.
Наук, культури –
Наче й не було.
Кругом апокаліптичні видно вісники.
Не видно ну хіба що НЛО.

Над нами вже озонова проталина
І Шлях Чумацький – старший брат Дніпра.
А Місяць в небі – як усмішка Сталіна.
Та серце в грудях – мов підземний храм.

Вогонь з вогнем, сльоза й роса цілуються.
Кривавий клоун сниться дітворі.
В мені дзвенить аміньно-аллілуєве.
А напис – мов на кленовій корі:
«Ми тут були»...
Рослинами, звірятами,
Богів ліпили з глини на крові.
Усе, братва.
З ким будемо звіряти ми
Героїв мертвих,
Доки ми живі?..

2.

Летить у прірву вся моя країна.
Розшарпують її, кому не лінь.
В поезії стогнала мандоліна.
Тепер – амінь...

Амінь усій старій гнилій епосі
Із тими мандолінами, що в ній
Застряли так, як діду шмарки в носі,
Чи як нове л...но в старім л...ні.

Зелений Змій комусь диктує вірші.
З тварини хтось рослиною стає.
А хтось із болю в космос душу вирже
З усім, що в ній до магми дістає.

Капіталює хтось, катапультує
З «Титаніка», що тане на очах.
А мандоліна барабанно всує
«Стучить» на скрипку...
Деградує в прах.

Кругом – як в провінційній психлікарні...
Стара ж совітська відьма ще жива.
Її діла підленькі і вульгарні
Покриє скоро молода трава.

Перехрещу і сплюну спересердя
На відьму ту під мандолінний реп.
Мені він душу більше не посвердлить.
Її ж, мов бабу льох, поглине склеп.

А нам ще бути, хто не втік далеко.
Тут біль і бій.
Тут мавок вже нема.
Крізь нашу кров варяги ходять в греки.
А на вікні в Європу спить туман.

Моя ж печаль до вибуху стиснулась.
Не раджу ворогам точити ніж.

Лиш мандоліна
Хтиво усміхнулась
Знайомому давно їй

22 лют. 16