Усе, братва. Фініта ля комедія. Щось апокаліптично на душі. Здуріли всі – політики і медіа, Сільські дядьки, поети, торгаші... Метаються у душах відьом демони... Перевертень в гробу перевернувсь. І бродять люди, і питають, де вони, Шукають собі ворога й війну. Оркестр симфонічний на «Титаніку» – Стоїть поет у хаосі нічнім, Де плаче, як вербина, юна Танечка І хочеться поплакати й мені. Крізь лінзи сліз усе кругом химериться, То більшає, то меншає, то так, Як перший раз було мені в Америці... Бардак. Згадав, як бабця вчила нас молитися, Згадав, як битись дід мене учив. Я ще – земля. А їм уже світитися Отам, отам – в пилу космічних нив. Вогонь і кров там в білім танці сходяться – У темені, що наче чорний віск. І пригорта до серця Богородиця Тих, що душевно плачуть у траві. А комунальні й сексуальні послуги Міняються у цій країні так, Що дахом всім нам стане небо Богове. Голодні ж продаються за п’ятак. Війна держав. Війна людей. Первісниться. Наук, культури – Наче й не було. Кругом апокаліптичні видно вісники. Не видно ну хіба що НЛО. Над нами вже озонова проталина І Шлях Чумацький – старший брат Дніпра. А Місяць в небі – як усмішка Сталіна. Та серце в грудях – мов підземний храм. Вогонь з вогнем, сльоза й роса цілуються. Кривавий клоун сниться дітворі. В мені дзвенить аміньно-аллілуєве. А напис – мов на кленовій корі: «Ми тут були»... Рослинами, звірятами, Богів ліпили з глини на крові. Усе, братва. З ким будемо звіряти ми Героїв мертвих, Доки ми живі?.. 2. Летить у прірву вся моя країна. Розшарпують її, кому не лінь. В поезії стогнала мандоліна. Тепер – амінь... Амінь усій старій гнилій епосі Із тими мандолінами, що в ній Застряли так, як діду шмарки в носі, Чи як нове л...но в старім л...ні. Зелений Змій комусь диктує вірші. З тварини хтось рослиною стає. А хтось із болю в космос душу вирже З усім, що в ній до магми дістає. Капіталює хтось, катапультує З «Титаніка», що тане на очах. А мандоліна барабанно всує «Стучить» на скрипку... Деградує в прах. Кругом – як в провінційній психлікарні... Стара ж совітська відьма ще жива. Її діла підленькі і вульгарні Покриє скоро молода трава. Перехрещу і сплюну спересердя На відьму ту під мандолінний реп. Мені він душу більше не посвердлить. Її ж, мов бабу льох, поглине склеп. А нам ще бути, хто не втік далеко. Тут біль і бій. Тут мавок вже нема. Крізь нашу кров варяги ходять в греки. А на вікні в Європу спить туман. Моя ж печаль до вибуху стиснулась. Не раджу ворогам точити ніж. Лиш мандоліна Хтиво усміхнулась Знайомому давно їй 22 лют. 16
|