Одні у світі, кожну мить пробачень
Таємно святкували ми, неначе
Богоявлення. Ти тоді була
Миттєва, сильна, легка та гаряча.
По сходинах збігала і вела,
Крізь мокрі квіти, в ті краї, де плачуть
За панною імлисті дзеркала.
Ніч, що настала, милість дарувала
Мені, тоді вівтарні ворота
Відкрилися. У темряві палала
І тіло нагинала нагота.
Тобі тихенько: «Будь благословенна!»
Казав я, прокидаючись щоденно,
І знав, що то відвага. Ти спала,
До тебе грона тяг бузок буденний,
Його блакить всесвітньою була.
Блакиттю ледь зворушені повіки
Дрімали, і у них блукала мла.
А там, у кришталі, дрижали ріки,
Курились гори, блимали моря,
І ти тримала кулю на долонях
Прозору, і спала собі на троні
І – боже правий! – ти була моя.
А потім ще, прокинувшись, зробила
Із словника звичайного вівтар,
І мову знову повнозвучна сила
По горло сповнила, і слово «ти» розкрило
Свій тайний зміст, воно лунало: Цар.
Тоді я визнав, що змінитись можуть
Звичайні речі – глечик, таз. Тверда
І шарувата, наче насторожі,
Стояла – розділяла нас вода.
Нас повело. Волошки та жита
З’являлися й зникали. І вороже
Услід дивились привиди – міста.
І ось уже стеблини м’ята ложить
Під ноги нам, і птаство співи множить,
І риби плинуть вгору по ріці,
І небосхил розгорнутий до болю…
Коли за нами йшла по сліду доля,
Мов божевільний з лезом у руці.