| Одні у світі, кожну мить пробачень Таємно святкували ми, неначе
 Богоявлення. Ти тоді була
 Миттєва, сильна, легка та гаряча.
 По сходинах збігала і вела,
 Крізь мокрі квіти, в ті краї, де плачуть
 За панною імлисті дзеркала.
 Ніч, що настала, милість дарувала
 Мені, тоді вівтарні ворота
 Відкрилися. У темряві палала
 І тіло нагинала нагота.
 Тобі тихенько: «Будь благословенна!»
 Казав я, прокидаючись щоденно,
 І знав, що то відвага. Ти спала,
 До тебе грона тяг бузок буденний,
 Його блакить всесвітньою була.
 Блакиттю ледь зворушені повіки
 Дрімали, і у них блукала мла.
 А там, у кришталі, дрижали ріки,
 Курились гори, блимали моря,
 І ти тримала кулю на долонях
 Прозору, і спала собі на троні
 І – боже правий! – ти була моя.
 А потім ще, прокинувшись, зробила
 Із словника звичайного вівтар,
 І мову знову повнозвучна сила
 По горло сповнила, і слово «ти» розкрило
 Свій тайний зміст, воно лунало: Цар.
 Тоді я визнав, що змінитись можуть
 Звичайні речі – глечик, таз. Тверда
 І шарувата, наче насторожі,
 Стояла – розділяла нас вода.
 Нас повело. Волошки та жита
 З’являлися й зникали. І вороже
 Услід дивились привиди – міста.
 І ось уже стеблини м’ята ложить
 Під ноги нам, і птаство співи множить,
 І риби плинуть вгору по ріці,
 І небосхил розгорнутий до болю…
 Коли за нами йшла по сліду доля,
 Мов божевільний з лезом у руці.
 
 
 |