Сергій НегодаМУЧЕНИК МУЧЕНИК Щодня вдихаю і стрічаю своє достоїнство брехні. Увіч прицілююсь в своє каліцтво посеред карликів. Чи здихаюсь… Немає відваги, беру силоміць, хоч хни… До влади без правди ходив Сізіф, а я живу без власних гавриків. Кара – Ю!-сь! – Долілиць щось мовчу собі самому. Від зіпсованого поневолення втілив власну ідею фікс. Аж зіпрів без волі зоїл, аж лікті трясуться від страху. Влізаю до страхопуда відвертого і шарахаюсь в хату. Білий добіла фікус зламався навпіл. На бери мій журфікс. Лихо – Я!-ось! – Довкіл лаю співучим криком. Розщілина сорому, бджілонько правди, розмай душу. Гаряче божевілля ховаю в себе, п’ю навпіл сулію. І визволяю душу загорнену у Огієнкову Біблію. Осмілитися мушу стати мучеником. Не пікай, я рушу. Мука – Він!-ось! – Ніскілечки морок конання мого. Ніде не можу перевтілитися завбільшки себе самого. Стараюсь навпіл з її анемією божевільно усуспільнитись. Делікатну гілляку шукаю, водевіль відганяю від пантомімного Боягуза, і пригноблений дією, стараюсь безцільно вивільнитись. Безкрай – Ти!-ось! – В більмах ввічливий осуд. Вранці заморожуюсь розквітлим барвінком і бачу каліку. Вию-лию-нию-гнию, як увімкнений окільний бездільник. Ввечері народжуюсь стисненим, скритним для вжитку. Навпереміну під коліна кладу адреналіновий німфик. Плач – Січ!-ось! – Скалічений присмерк Дніпра. Забирає гора за долиною гніт. Губить річка уявну волю. Голову кружить чуже воскресіння. Яке вітровіння весни! Дорожчає бездушно мій хліб. Дешевеньку отримав долю. Стовпотворіння стоїть у черзі на поклоніння хуткій Десні. Сміх – Дзінь!-ось! – Сім годин пішечки з чоловічищем. Добрішає словом лихий. Це до мене. Зустрінутий в альтруїзмі. Оцінювач розвінчує міф червінчиків, і знову совісне гризіння! Жорстокий член партії проти мене свою жадобу сховав у ізмі. По-зміїному сичить. І кліпає мені, свиріпому. На невезіння. Сила – Опа!-ось! – Ошкірився регіт від мук неспішних. Усі вади вигадані! Розіпнуті жартами на хресті над немічними. Життя – це заціпнути рот до безсмертя і заходити в себе. Як не спалахувати ними, окріплими закріплювачами міцними. На окріп’ях докорів по-звірськи розіп’ятий ірод у мене. Віщий – Ого-го!-ось! – Голіруч берись за ярмо горішніх. Увірваний розбудив сузір’я, і розбагатів до занепаду свого Генералісимуса. Живе надшкір’я порфірників пробив цвяхами. Проколов гіганта злигодні і той розіп’явся востаннє, дихає кволо. Безтільний хамло! Істерика з хмільними мухами-бляхами. Самолюб – Сіянець!-ось – пітьма і старість руїн України.
|
2011 © Сергей Негода |