А стежка до тебе ще мріє про день,
Натхненно і щемко занурена в роси.
І просить, і молить, благає пісень,
А пташка лиш крильцями мовчки тріпоче.

Стежина до тебе сховалась в пирій
І роєм над нею схилилися зорі.
Вже ніч усміхнулась і, скупані в ній,
Лягають на аркуш неправлені твори.

Вже погляди наші зустрілися там,
Де мало кохання й багато емоцій.
В сивіючих спогадах губишся сам,
Шукаючи сонця на іншому боці...

В потоці думок - перелітних птахів,
Що часто від тебе до ворога плинуть,
Згубилася нитка пророків, волхвів,
Що звалася стежкою. Знову хвилину

Не встигли впіймати. Не встигли знайти:
Куди і для кого, коли і навіщо?
Цей сон був примарним, далеким, п'янким,
Чужим, нереальним... А вийшло, що - віщим!

Цей сон був совою. Чи ланню. Чи - ні!
Мов ластівка в шибку вдарявся у спокій.
Такий одинокий я був на коні,
Така одинока була ти допоки...

Допоки блукати дозволиш нам ти? -
Невже в самоті нам страждати не досить?
На стежці до себе тебе не знайти...
На стежці до тебе сховалася осінь.


29.08.06