А стежка до тебе ще мріє про день, Натхненно і щемко занурена в роси. І просить, і молить, благає пісень, А пташка лиш крильцями мовчки тріпоче. Стежина до тебе сховалась в пирій І роєм над нею схилилися зорі. Вже ніч усміхнулась і, скупані в ній, Лягають на аркуш неправлені твори. Вже погляди наші зустрілися там, Де мало кохання й багато емоцій. В сивіючих спогадах губишся сам, Шукаючи сонця на іншому боці... В потоці думок - перелітних птахів, Що часто від тебе до ворога плинуть, Згубилася нитка пророків, волхвів, Що звалася стежкою. Знову хвилину Не встигли впіймати. Не встигли знайти: Куди і для кого, коли і навіщо? Цей сон був примарним, далеким, п'янким, Чужим, нереальним... А вийшло, що - віщим! Цей сон був совою. Чи ланню. Чи - ні! Мов ластівка в шибку вдарявся у спокій. Такий одинокий я був на коні, Така одинока була ти допоки... Допоки блукати дозволиш нам ти? - Невже в самоті нам страждати не досить? На стежці до себе тебе не знайти... На стежці до тебе сховалася осінь. 29.08.06 |